"Брудні паршивці"

Сьогодні зустрівся із тими людьми з якими товаришував у старій франківській тусовці 3-4 роки тому. Загалом в них нічого не змінилось. Це ще ті скурві сини, пияцюги, музиканти, автостопери, які ведуть антисоціальну діяльність, якщо це можна назвати діяльністю, адже вони нічого не роблять. Алко-хіпі, алко-панки, алко-люди не гребують травою чи іншим вставляючим  ніштяком. Вони можуть нааскати за вечір тисячу гривень і роздарувати своїй друзям, чи пропити відразу ж, не залишивши собі навіть на цигарки.

Це люди, які живуть по максимуму і не жаліють про це (а якщо й жаліють, то тихо). Вони вбивають себе, травлять організм дешевим, можливо дорогим, алкоголем та папіросами. Вони викликають бурю неадекватних реакцій в порєдному соціумі, захоплення у молодого неформального покоління та головний біль в міліціонерів. Але байдужим ніхто не залишається. Кращі сподвижники бітництва та руху хіпі в наших неоукраїнських умовах. Хто вони,  ці забуті та знедолені діти, що добровільно прирекли свою печінку на загибель? Чому обрали саме цей шлях праведного сподвижництва,  вільного і не зовсім прийнятного для суспільства життя?

Є багато людей, яких звичайні люди приписують до неформалів. З них тільки частина називає себе такими, але насправді лише одиниці являються носіями і переносниками контркультури. Життя їхнє коротке, або вкорочене. Доля для них не більше, ніж слово. Дорога являється чимось більшим, ніж тисячі книг і мільйони слів. Алкоголь зводиться до абсолюту і вважається кров’ю богів. Ну і головне, вони не схожі між собою, а тим більше на інших. Є звісно ж ті, хто хоче теж зажити цим дивним життям, але на довго їх не вистачає. Ібо не їх то справа жити «аж так». Для них, справжніх переносників, якщо вже став на цей шлях, то треба йти до кінця. Навіть якщо знаєш, що довго так не протягнеш і здохнеш найближчим часом.

Мабуть, я суджу про загальне з одиничного. Тому, що знаю лише кількох людей з того таємничого кола святенних «брудних паршивців», як назвала їх одна порядна пані, застерігаючи від тісного спілкування з ними.

Але що поробиш, такий я вже є. Знаюсь і з ними, і з цивілами, і навіть з хіпстерами, ба й гопніків кількох знаю. Та звіряючи всі ці групи осіб, справжніми завжди лишаються «паршивці». Брутальні, брудні, обірвані ,часто п’яні і без копійки в кишені. Вони є тими, хто не приховає образи, а пошле прямим текстом, навіть якщо це сам папа римський. У них все по-справжньому:  любов, ненависть, і навіть понти.

І знову ж, напевно це захоплення полягає в тому, що я про них знаю надто мало. Можливо й абсолютно нічого я про них не знаю, а просто дофантазовую, звіряючи з героями Керуака і славнозвісними заокеанськими бітниками, які то й вимерли вже давно, як мамонти. Це можуть бути їхні реінкарнації  чи п’яні випари,що перелітали океани і материки, щоб аж через півстоліття випасти у вигляді дощу на суху і поживну українську землю.

Може і немає нікого, тільки шум та дим. Але моя фантазія вперто малює їх, вічно молодих і п’яних, як у тій пісні. З гітарою за плечима і край дороги. Вони галасують та їдуть кудись далеко.